Інтрига целюліту досить гостро заточена. Розум учених у всьому світі шаблонно спрямований на розвʼязання важливих проблем: рак, Альцгеймер, голод у всьому світі, ожиріння. І тим прекрасніші ті роботи, які не розвʼяжуть жодних фундаментальних питань, а виткані з чистого наукового інтересу й вплетені в канву безумовних подальших практичних застосувань.
Целюліт вигадали в минулому столітті, до цього на нього не звертали уваги. Та й сам термін не науковий, суто авторський. Жодного звʼязку зі здоровʼям у нього поки що немає, тож поки вважаємо його проявом норми. Або принаймні одним із повноправних шляхів нормального старіння шкіри. У допитливих мізках учених целюліт породжує кілька запитань: чому він є у жінок і дуже рідко у чоловіків? Чому він є не у всіх жінок? І взагалі – чому він є?
Сучасна целюлітологія відповідає на ці запитання так. Виявляється, підшкірна жирова тканина у чоловіків і жінок влаштована по-різному. Її у жінок загалом більше, але справа не в цьому. Справа в тому, що жінки зберігають жир під шкірою по-жіночому акуратно, у дбайливо організованих комірках із колагену, схожих на бджолині соти. Чоловіки ж, окрім того, що обділені підшкірним жиром, зберігають його в недбало організованих структурах. Чоловічі соти зроблені абияк і не перпендикулярні до шкіри. Через це, коли щось у жирі йде не за планом, жіноча жирова тканина, розширюючись із сот, виступає, натягуючи шкіру. Саме це ми й бачимо, коли говоримо про апельсинову кірку целюліту. У чоловіків через неупорядкованість організації підшкірної клітковини жиру в ній може ставати більше, але відбитка сот на шкірі ми не бачимо. За божественну гармонію організації своїх тіл леді розплачуються по-своєму.
Винятки у вигляді целюліту в андрогендeфіцитних чоловіків підтверджують правило.
Не у всіх повних жінок є целюліт. Річ, як завжди, у генетиці. Велике дослідження, у якому шукали серед усіх генів людини ті, що частіше трапляються у носійок целюліту, показало, що є 2 такі гени. Один кодує ангіотензинперетворювальний фермент, а другий відповідає за відповідь тканини на гіпоксію. Виходить, що успадкувати целюліт не вийде, але передати донькам або онучкам схильність до його формування цілком можливо.
Відповідь на друге запитання одразу підказала нам відповідь на третє – про причини целюліту. Виходячи з виявлених генів-винуватців і подальших спостережень, визріла така теорія. Через різні чинники з віком або вагою в шкірі ускладнюється кровообіг. Судин менше і працюють вони гірше. А жиру все більше. У жировій тканині під шкірою створюється ситуація кисневого голодування – жиру нічим стає дихати. Цю ситуацію детектує білок HIF1A, який у відповідь на кисневе голодування запускає запалення й змушує фібробласти добудовувати соти, щоб новоприбулому жиру було куди поміститися.
Целюліт виникає тоді, коли система добудови сот занадто активна, і каркас сот розростається, а наповнення перестає вміщуватися. Коли мікроциркуляція порушена, то всі чинники, які компенсують цей процес, не можуть запобігти тому, що відбувається. Якщо все це так, то саме час передчасно спекулювати на тому, що целюліт – це нормальна реакція тканини на рутинні життєві проблеми на кшталт гіпоксії, і він може навіть сигналізувати про гарне здоровʼя.
Потенційні способи боротьби з целюлітом, що випливають із цього, очевидно лежать у площині покращення мікроциркуляції та покращення дихання тканини (стовбурові клітини, інгібітори ACE тощо) і явно не лежать у площині стимуляції запалення та колагеногенезу (PRP і HA). Ну і, звісно ж, генетичне тестування тепер може виявити схильність до носійства целюліту й ужити заходів заздалегідь.
http://www.ncbi.nlm.nih.gov/pubmed/22758934
http://www.ncbi.nlm.nih.gov/pubmed/20059631