У 1989 році поставили експеримент, який 20 років потім не могли пояснити. Групу мух-дрозофіл розділили і помістили в різні умови, досить жорсткі для них: одні харчуються середовищем із мальтозою, інші — з крохмалем, і так 10 поколінь. Непояснюваним є ось що: через стільки поколінь мухи з однієї групи вперто не хочуть схрещуватися з мухами з іншої групи, за можливості вибору, звісно. Навіть якщо дві конкретні мухи, як і їхні предки, жили в різних кімнатах і були помиті перед зустріччю від залишків їжі, вони все одно якось відчувають, що у них є щось спільне — важке життя предків на тому самому кормі.

Для еволюції ці 10 поколінь — майже ніщо, ніяких генетичних змін відбутися так швидко не може. А мозок у мух — це всього 130 000 клітин, це менше, ніж вушко голки; про жодне виховання поколінь мови не йде. Для середньої складності любові такого мозку вистачає: партнер може подобатися або не подобатися, є ритуальні пісні та танці навколо партнера, але на виховання та передачу інформації нащадкам уже не вистачає оперативної пам'яті.

Через 20 років ще раз повторили експеримент, і все як завжди. Але виявляється, що цим вибором у мух керують їхні мікроби. Якщо мухам давати антибіотики, то вони «виліковуються» від своїх упереджених уподобань і їм усе одно, з ким спаровуватися.

Мікроби давно помічені в управлінні особистим життям комах. Мікроб вольбахія регулює співвідношення статей її господаря в потрібний їй бік, вибірково вбиваючи яйця самців, через яких вона не може поширюватися, або навіть змінюючи стать особини. Вольбахія також може робити безплідними ті пари мух, які заражені різними її різновидами. «Сімейне» життя комах — це лише полігон для воєн підвидів цього мікроба. Одні мікроби вирішують, з ким тобі захочеться спаровуватися, інші — чи будуть у вас личинки, а ви кажете — любов.

Перший компонент приворотно-відворотного зілля, мабуть, — пеніцилін, решта з'ясовуються.

Про досвід: https://nothinginbiology.org/2011/11/22/microbiota-made-me-do-it/
20 років потому: http://www.ncbi.nlm.nih.gov/pubmed/21041648