Перші 1000 днів дитини і цукор
Ну не можна ж ученим ставити експерименти на маленьких дітях, правда? А знати, як їх годувати, ростити і виховувати, дуже хочеться. І, звісно ж, з науковою точністю. А яка вже тут наукова точність без експериментів? А експерименти ставити не можна. А знати – хочеться…
Для цього часто доводиться шукати так звані природні експерименти – ситуації, на які можна ретроспективно подивитися як на вже здійснений експеримент.
Ось, наприклад, історична ситуація у Британії під час Другої світової війни – з натяжкою, але тягне на експеримент про те, чи можна годувати дітей цукром у самому дитинстві. Або – що буде, якщо їх тим цукром не годувати.
Ситуація така: у Британії під час Другої світової війни запровадили обмеження на різні типи продуктів, у тому числі – на споживання цукру. Його продавали за талонами, був дефіцит.
Отже, люди його споживали менше, ніж до війни чи після. І ось, досліджуючи десятки тисяч людей, учені порівняли здоров’я тих, хто був в утробі матері або зростав у перші роки життя в умовах обмеженого споживання цукру, з тими, хто народився до або після цих обмежень.
Якби у нас не було жодних етичних норм, це виглядало б як класичний експеримент: дві групи людей, одній із яких давали цукор у перші тисячі днів життя, а іншій – не давали (або давали дуже обмежено).
Йдеться, до речі, як про чистий цукор, так і про солодощі на кшталт варення. Це не зовсім експеримент, але ситуація за змістом схожа.
Навіщо взагалі це перевіряти?
Бо існує теорія DOHaD (Developmental Origins of Health and Disease), яка каже: хвороби, якими ми хворіємо у зрілому віці, звісно, залежать від способу життя. Але не менше – від умов, у яких ми перебували в періоді чутливості розвитку (developmental window). Тобто – у внутрішньоутробному житті та в перші роки після народження.
У цей час наш організм особливо чутливий до всього, що відбувається навколо.
Він ніби «налаштовує себе» на те середовище, в якому, за його очікуваннями, доведеться жити. І під це підлаштовує метаболізм, апетит, судини, навіть гормони.
Проблема в тому, що сьогодні ми живемо довше, ніж будь-коли. І адаптації, закладені в ранньому віці, через десятиліття можуть «вилазити боком».
Іноді цей бік – це атеросклероз, іноді – мозок з амілоїдом, іноді – діабет.
Теорію цю поки що не дуже активно розвивають, бо вона не обіцяє нам пігулок, які можна швидко вигадати. Але вона допомагає зрозуміти, що дитинство – це важливо. І в ньому варто як мінімум розібратися і вивчити. І, можливо, підказати дещо у вихованні наступних поколінь.
Що показав «цукровий» «експеримент» у Британії?
Виявилося, що у дітей, які мали доступ до цукру в ранньому віці, ризик діабету 2 типу – нижчий на 35%, ризик гіпертонії – нижчий на 20%.
Причому вплив був помітний уже при внутрішньоутробному впливі, але ще сильніше – якщо обмеження цукру тривало після народження, особливо після 6 місяців, коли зазвичай починають вводити прикорм.
Лише внутрішньоутробне обмеження пояснювало приблизно третину загального захисного ефекту, решта – припадала на післяпологовий період.
Кілька важливих застережень:
Йдеться не про то, що цукор – це абсолютне зло. Йдеться про те, що це ще один фактор, який впливає на ризики – на додачу до вже відомих. Просто він цікавіший і менш очевидний, ніж інші.
Експеримент не чистий. Це ретроспектива. У ті роки на розвиток дітей могло впливати багато чинників – не лише цукор. Хоча інші макронутрієнти, здається, врахували. І жодної рандомізації, жодного засліплення тут не було.
Природний експеримент важко перенести у практику. Якщо ми сьогодні почнемо обмежувати цукор у дітей – у нас одночасно зміниться і харчування батьків, і очікування, і поведінка, і ринок.
Британія 40-х – це не весь світ. Ми точно не знаємо, як годували дітей тоді, чим харчувалися матері, у яких умовах вони жили. Повторити таке саме втручання з таким самим результатом буде непросто.
Але!
Повертаючись до початку цієї розповіді: інші експерименти на дитинчатах Homo sapiens поки виглядають малореалістичними.
Тож це дослідження – ще одна переконлива цеглина в будівництво теорії раннього програмування здоров’я, а не сувора директива до дії.
Нехай воно хоча б нагадає: те, що відбувається з дитиною у перші тисячі днів, може вплинути на все її життя. Як саме це працює, що саме запам’ятовує організм і чому не забуває – це вже окрема цікава наукова задачка.